У польсько-українських відносинах уже багато років існує тема, яка регулярно повертається під час дискусій про історію, пам’ять і культурну спадщину. Йдеться про тисячі польських архівних матеріалів, рукописів, стародруків і творів мистецтва, захоплених Радянським Союзом після 1939 року, а згодом залишених на території сучасної України.

Хоча від розпаду СРСР минуло вже понад тридцять років, питання їхнього повернення залишається невирішеним.

Проблема пограбування польських культурних цінностей під час Другої світової війни є однією з найболючіших і найскладніших для розв’язання в повоєнній історії Польщі. Доля пограбованих польських культурних цінностей, загублених або викрадених окупантами під час Другої світової війни, залишається однією з найскладніших нерозв’язаних історичних проблем Європи.

У публічних дебатах дедалі частіше з’являється питання про колекції, що залишилися в Україні після розпаду СРСР. Значно рідше їх порівнюють із масштабом пограбувань, здійснених Третім Рейхом. Хоча обидві проблеми стосуються польської спадщини, вони мають різний правовий, історичний і політичний характер.

За оцінками, внаслідок спланованих грабіжницьких акцій, а також воєнних руйнувань, Польща втратила понад 500 тисяч творів мистецтва, що становило близько 70 відсотків національної культурної спадщини. Хоча ці цифри часто наводяться в публічних дебатах, реальний масштаб втрат важко оцінити, оскільки йдеться не лише про картини чи скульптури, а й про безцінні архівні матеріали, інкунабули та цілі бібліотеки. І нацистська Німеччина, і Радянський Союз проводили цілеспрямовану політику пограбування польських культурних цінностей.

Однак сучасний підхід спадкоємців тих режимів і розпорядників пограбованих колекцій — Федеративної Республіки Німеччина та держав, що постали після розпаду СРСР, передусім України — демонструє дві радикально різні реституційні парадигми.

Західний напрям: німецьке пограбування і процес повільного відшкодування

Політика Третього Рейху ґрунтувалася на систематичній, інституціоналізованій крадіжці. На території Генеральної губернії та землях, включених до Рейху, діяли спеціалізовані команди, зокрема Ein­satz­stab Reich­sle­iter Rosen­berg. Їхньою метою було не лише збагачення німецьких колекцій, а й культурне спустошення підкорених територій.

Сучасна Німеччина як держава, що є правовим продовжувачем Третього Рейху, визнає свою відповідальність за ці злочини, що безпосередньо впливає на реституційні процеси. Хоча цей процес буває повільним і бюрократичним, він спирається на чіткі засади міжнародного права, зокрема Лондонську декларацію 1943 року, Гаазьку конвенцію 1954 року та Конвенцію ЮНЕСКО 1970 року. Міністерство культури і національної спадщини Польщі вже багато років успішно веде десятки реституційних процесів.

Динаміка цих дій помітно прискорилася за урядування PiS, яке надавало цій сфері великого значення. Нинішній уряд, хоче він того чи ні, мусив продовжити ці дії.

Наприкінці 2025 року канцлер Німеччини Фрідріх Мерц оголосив про створення спеціальної робочої групи в МЗС, покликаної значно пришвидшити повернення польських архівних матеріалів і творів мистецтва. У результаті Польща змогла подати нові клопотання щодо таких безцінних об’єктів, як рукопис «Gau­de Mater Polo­nia» чи маłопольські дзвони XV століття. Попри те, що десятки тисяч артефактів і далі вважаються зниклими, з німецького боку існує політична і правова воля до реституції — якщо походження об’єкта доведено, він зазвичай повертається до країни походження. З наголосом на слові «зазвичай».

Нещодавно до Польщі повернулися безцінні артефакти, пограбовані Третім Рейхом під час Другої світової війни. Серед цих об’єктів були згаданий середньовічний рукопис «Gau­de Mater Polo­nia» та перстень Сигізмунда I Старого.

Польща все ще чекає, зокрема, на повернення «Портрета юнака» пензля Рафаеля з краківської «Колекції Чарторийських» — картина була пограбована і досі вважається зниклою. Графіка «Лежача левиця» Альбрехта Дюрера — хоча це й твір, створений рукою німецького митця, він зник із польського фонду. Жоден із цих об’єктів не повернувся. Раніше до Польщі повернулися, зокрема, 73 польсько-тевтонські документи та фрагмент голови святого Якова Старшого із замку в Мальборку — середньовічної скульптури. Його незаконно вивезли у 1957 році, а згодом продали до німецького музею.

Польсько-тевтонські документи були викрадені 1940 року з Головного архіву давніх актів у Варшаві та перевезені до прусського архіву в Кенігсберзі. Після завершення війни їх знайшли в Нижній Саксонії, а згодом вони потрапили до Берліна. Переговори про їхнє повернення велися з 1948 року. Офіційне реституційне клопотання було подане восени 2023 року.

Східний напрям: Львів, Оссолінеум і територіальна доктрина

Ситуація різко ускладнюється у випадку втрачених культурних цінностей на Східних кресах, передусім на території сучасної України. У 1939 році, на підставі пакту Ріббентропа—Молотова, радянська влада зайняла східну частину Другої Речі Посполитої, зокрема Львів — один із найважливіших осередків польської науки і культури. Саме там містилися Національний заклад імені Оссолінських та колекції Музею князів Любомирських.

Найбільш символічним прикладом є рукописи й архівні матеріали, пов’язані з Адамом Міцкевичем. Частина його автографів — листів, нотаток і матеріалів — після війни опинилася у Львові й донині зберігається в місцевих архівах та наукових бібліотеках. Особливі емоції викликає доля спадщини Юліуша Словацького, Габріелі Запольської та інших творців, пов’язаних із польською культурною спадщиною.

Частина цих матеріалів і далі перебуває у львівських установах. Польща неодноразово порушувала питання доступу до цих колекцій і можливості їх повернення, однак це не призвело до зміни правового статусу документів.

Після війни, внаслідок зміщення кордонів Польщі, затвердженого в Ялті, Львів опинився в межах Української РСР. У 1946 році, в межах так званого «дару українського народу для Вроцлава», дозволили вивезти до Польщі лише незначну частину збірок. За оцінками, до відновленого у Вроцлаві Оссолінеуму потрапило лише близько 30 відсотків його довоєнних фондів. Решта — близько 70 відсотків — залишилася в Україні, поповнивши збірки таких установ, як Львівська національна галерея мистецтв і Національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника.

Іншими прикладами польських втрат, що залишаються в Україні, є державні архівні матеріали Другої Речі Посполитої — документи воєводських управлінь, судів та адміністрації з колишніх східних земель нині містяться в державних архівах України. Колекції Баворовських — одна з найцінніших приватних бібліотек давньої Польщі, фонди якої після війни залишилися у Львові. Твори мистецтва з музеїв і кресових резиденцій — картини, графіка та художні ремесла, захоплені радянською владою. Церковні та монастирські архіви — акти дієцезій і монаших чинів, вилучені НКВС.

Жести замість повернення

Україна неодноразово пропонувала компромісні рішення: спільні дослідницькі проєкти, цифровізацію колекцій, тимчасові виставки чи довгострокові депозити. З польської точки зору, однак, це не вважається повноцінною реституцією.

Після російської агресії проти України у 2022 році польсько-українські відносини увійшли в нову, стратегічну фазу. У тіні поточної політики та війни знову повертається тема, не розв’язана десятиліттями: доля польських культурних цінностей, пограбованих Радянським Союзом після 1939 року, які й досі перебувають в українських державних установах.

Чи повернула Україна Польщі ці цінності — і чи взагалі має намір це зробити? Ні, системного повернення в цьому питанні не було і, найімовірніше, не буде. Чому повернення не відбулося? Експерти вказують на три головні бар’єри: право правонаступництва після СРСР, відсутність комплексної реституційної угоди з Польщею та побоювання створити прецедент для інших претензій.

До сьогодні не відбулося ані повного, ані системного повернення польських творів мистецтва та архівних матеріалів, вилучених радянською владою, а після 1991 року успадкованих незалежною Україною. Були лише поодинокі жести, довгострокові позики, цифрові копії чи мікрофільми, однак оригінали в переважній більшості залишилися в Україні.

Коріння спротиву: правові та ідентифікаційні умови позиції Києва

Аналіз причин, через які Україна послідовно відмовляється повертати польські культурні цінності, вимагає розуміння фундаментального зіткнення двох окремих доктрин. Головною підставою українського спротиву є беззастережне дотримання так званого територіального права. Відповідно до такого тлумачення, культурні цінності, які історично сформувалися на території сучасної України, становлять її національну спадщину. З цієї української перспективи збірки Оссолінських нібито ніколи не були «відібрані» у поляків, адже від початку свого існування перебували у Львові.

Ця позиція пов’язана з фактичним прийняттям законності радянських актів націоналізації 1939 року, які в Києві трактують як правомірні адміністративні акти.

Цей спротив має також тверді підвалини у жорстких правових нормах української держави. Місцеве законодавство, що регулює контроль за вивезенням культурних цінностей, виключає з міжнародного обігу об’єкти, внесені до Державного реєстру національного культурного надбання, Національного архівного фонду або Музейного фонду. Оскільки вся спадщина польських аристократів і кресових інституцій була внесена до цих реєстрів після постання незалежної України, її передача означала б порушення української конституції та кримінального права. Це фактично паралізує будь-яку діяльність Міжурядової польсько-української комісії з питань охорони і повернення культурних цінностей.

На тлі правових норм триває ширша політика формування історичної ідентичності. В українському музейному та державному дискурсі цивілізаційний доробок, створений за часів Першої та Другої Речі Посполитої, подекуди плавно включається до переліку нібито питомо української спадщини. Це призводить до сприйняття колишніх польських книгозбірень і галерей не як пограбованого майна сусідньої держави, а як багатства, створеного в певному культурному ландшафті, на яке Україна претендує як на винятково своє. Крайнім проявом цієї доктрини було, зокрема, повне усунення з дипломатичного порядку денного теми асиметричного обміну архівами.

Вимушений компроміс

У відповідь на жорстке вето української влади щодо фізичного повернення творів польська дипломатія та самі музейники були змушені виробити рятівну формулу. Вона полягає у так званій «віртуальній реституції». Польща власним коштом, який сягає мільйонів злотих, проводить масштабну цифровізацію колишніх польських колекцій у Львові. Уже оцифровано майже 5 мільйонів сторінок рукописів, зокрема автографи Міцкевича і Словацького, періодику та рисунки з колишнього Музею Любомирських.

Крім того, саме Польща направляла експертів і реставраторів із вроцлавського Оссолінеуму до Львова, постачала спеціалізовані матеріали й дбала про фізичний стан об’єктів, що формально належать українським установам. Рідкісною поступкою з боку Києва є лише тимчасові, обтяжені суворими угодами позики окремих творів для польських виставок. Однак ця система цілковито виключає ключовий для Польщі елемент — зміну права власності.

Порівняння цих двох підходів виразно показує геополітичну та правову дилему реституційних процесів у Європі. У відносинах із Німеччиною маємо справу з чітким, хоч і історично важким, статусом держави-злодія та держави-жертви.

З огляду на територіальну стабільність цих земель після війни, пограбовані культурні цінності були ідентифіковані як переміщені, а їхня реституція є безумовним правовим імперативом, який дуже повільно, але все ж реалізується.

В Україні ключем до проблеми є зміна державної належності самої території. Артефакти польської культури не змінили свого фізичного розташування, змінилося лише їхнє геополітичне положення. Інструментом спротиву Києва в цьому випадку є право землі, яке з польської точки зору легітимізує сталінське загарбання. Підсумовуючи цей багатошаровий процес, можна чітко побачити, що якщо повернення пам’яток із західного напрямку просувається в межах усталеного механізму, то перспектива фізичного повернення безцінних для польської ідентичності артефактів із львівських, київських чи харківських установ у передбачуваному майбутньому залишається закритою.